ТАРАС ГРИГОРОВИЧ ШЕВЧЕНКО
9 березня 1814 року - 10 березня 1861 року
«Та не однаково мені,
Як Україну злії люде
Присплять, лукаві, і в огні
Її окраденую збудять...
Ох, неоднаково мені»
Т. Г. ШЕВЧЕНКО
Тарас Григорович Шевченко в оцінці літературної критики.
Тарас Григорович Шевченко — центральна постать українського літературного процесу XIX ст. Його творчість мала вирішальне значення в становленні й розвитку нової української літератури, утвердивши в ній загальнолюдські демократичні цінності та піднісши її до рівня передових літератур світу. У своїй поезії Шевченко звернувся до тем, проблем та ідей (соціальних, політичних, філософських, історичних, художніх), які до нього ще не порушувалися в українській літературі або порушувалися надто несміливо й соціально обмежено.
Збагачуючи українську літературу новими життєвими темами й ідеями, Шевченко став новатором і в пошуках нових художніх форм та засобів. Автор «Кобзаря» виробляв і утверджував нове художнє мислення. Його роль в історії української літератури більша, ніж роль Пушкіна в російській, Міцкевича — в польській літературі. Його значення в розвитку передової вітчизняної суспільної думки, соціальної і національної свідомості народу не менше, ніж в історії поезії.
Наша дума, наша пісня
Не вмре, не загине...
От, де люде, наша слава,
Слава України!
Без золота, без каменю,
Без хитрої мови,
А голосна та правдива,
Як Господа слово.
1. Дитинство та юнацькі роки (1814-1837 рр.)
Тарас Григорович Шевченко народився 25 лютого (за новим стилем 9 березня) 1814 р. у селі Моринцях Звенигородського повіту Київської губернії (нині Звенигородський район Черкаської області) у родині Григорія Івановича Шевченка і Катерини Якимівни Бойко.
Село Кирилівка. Фото кінця ХІХ століття
Батьки Шевченка були кріпаками магната генерал-лейтенанта Василя Васильовича Енгельгардта — поміщика, що володів 50 тис. кріпаків і був власником близько 160 тис. десятин землі. До володінь Енгельгардта належали також села Моринці і Кирилівка, де проходило дитинство малого Тараса.
Через рік після народження Тараса родина переїздить із Моринців до Кирилівки. У родині, крім Тараса, було 6 дітей — старші сестри Катерина та Марія, брат Микита, молодші сестри Ярина, Марія, брат Йосип. У 1843 році Шевченко змалює хату у Кирилівці, де провів своє дитинство.
У восьмирічному віці батько віддав Тараса до школи до кирилівського дячка-вчителя Павла Рубана. Як здавалося Тарасові, навчання в школі було нудним і нецікавим, бо доводилося вчити тільки склади та церковну грамоту.
У 1823 р., коли Тарасу було дев'ять років, померла його мати. Двома роками пізніше, у 1825 році помер і батько. Залишившись сиротою, малий Тарас деякий час жив у дядька Павла, що став опікуном сиріт. Тут йому довелося пасти свиней, працювати разом з наймитами. Не витримавши такого життя, він переходить школярем-попихачем до кирилівського дяка Петра Богорського, але і там на нього чекає напівголодне існування. І він вирішує їхати у Лисянку до диякона-живописця, щоб нарешті здійснити свою давню мрію — навчатися малярству. Та тут йому доводилось великими відрами носити воду із річки Тікач і розтирати фарби. На четвертий день Тарас тікає у село Тарасівку до дяка-маляра, але той відмовляє йому у навчанні. Втративши всяку надію стати маляром, Тарас повернувся в Кирилівку, де пас громадську череду.
У 1827-1829 роках Шевченко наймитував у кирилівського священика Григорія Кошиця, зрештою потрапив на панський двір — спочатку на кухню, а потім у «козачки» до самого Павла Енгельгардта в село Вільшана. На той час йому вже було 14 років.
Восени 1829 року разом з обслугою Енгельгардта Шевченко виїздить до міста Вільно (нині Вільнюс — столиця Литви). Помітивши нахил козачка до малювання Енгельгардт віддає Тараса вчитися до досвідченого майстра Яна Рустемаса.
У 1831 році сімнадцятирічний Шевченко приїздить до Петербурга, куди було переведено Енгельгардта. І, згодом, у 1832 році той укладає угоду на чотири роки з Ширяєвим — різних живописних справ майстром — щодо навчання Шевченка.
У 1836 році Шевченко розписує театр у Петербурзі. У вільний час, замальовуючи скульптури в петербурзьких імператорських парках, Шевченко випадково зустрічає Івана Сошенка (учня Птербурзької академії мистецтв), якого зацікавив обдарований юнак. Він вирішив допомогти художникові-початківцю на його тернистому шляху. Постійно давав йому поради і консультації, знайомив з відомими членами української громади в Петербурзі — Є. Гребінкою, В. Григоровичем, російськими художниками К. Брюлловим, О. Венеціановим, поетом В. Жуковським. Художній талант юнака привернув їхню увагу, і вони вірішили викупити його з кріпатства.
Навесні 1837 р. К. Брюллов зайнявся справою викупу Шевченка.
Написаний ним портрет В. Жуковського (1837-1838 рр.) був розіграний в лотерею, і за отримані кошти (2500 рублів) 25 квітня 1838 року Тарас отримав відпускну.
2. Рання творчість (1837-1843 рр.)
Тараса Шевченка зараховано до Академії мистецтв (до К. Брюллова), де він вчився впродовж 1838-1845 рр. і закінчив її зі званням «некласного вільного художника». Юнак з великою жадобою слухає лекції в академії, багато читає, користується бібліотекою Брюллова, пише вірші, відвідує театр, виставки, музеї — швидко здобуває знання. За успіхи у навчанні Шевченко одержав три срібні медалі, однак відсутність золотої медалі завадила йому одержати державну стипендію для продовження навчання в Італії.
У січні 1839 р. його зарахували пансіонером Товариства заохочення художників. А в квітні цього ж року Шевченка нагородили срібною медаллю 2-го ступеня за малюнок з натури. Наступного 1840 року він отримує срібну медаль 2-го ступеня за першу картину олійними фарбами «Хлопчик-жебрак дає хліб собаці».
Водночас митця захоплює літературна творчість. У 1836-1837 роках він продовжує поетичну сторінку своєї біографії. За цей час ним була написана балада «Причинна», поема «Катерина», елегія «На вічну пам'ять Котляревському», поезії «Тополя», «До Основ'яненка». У 1840 році побачила світ збірка «Кобзар», що містила вісім творів: «Думи мої...», «Перебендя», «Катерина», «Тополя», «Думка», «До Основ'яненка», «Іван Підкова», «Тарасова ніч». А у кінці 1841 року — поема «Гайдамаки», в якій Т. Шевченко змалював яскраву картину боротьби українського народу проти одвічних ворогів — польських панів. «Кобзар» і «Гайдамаки» були зустрінуті позитивними відгуками і принесли Шевченкові славу поета з непересічним талантом.
Також у цей період з під пензля Шевченка-художника виходять малюнки «Козацький бенкет» (1838), «Натурниця» (1840) та низка портретів. Він ілюструє чимало художніх творів. Серед яких: «Марія» — малюнок до поеми О. С. Пушкіна «Полтава» (1840), «Знахарь» — до оповідань Квітки-Основ'яненка «Сила волі» (1841), «Зустріч Тараса Бульби з синами» до повісті «Тарас Бульба» (1842). Визначним твором цього періоду є картина олійними фарбами «Катерина», 1842 рік. У вересні 1841 року Шевченка відзначено третьою срібною медаллю 2-го ступеня за картину «Циганка-ворожка».
Захоплюючись театром, Шевченко пробував свої сили і в драматургії. В 1842 році з'явився уривок з п'єси «Никита Гайдай», написаної російською мовою та поема «Слепая». У 1843 р. Шевченко завершив драму «Назар Стодоля», у 1844 р. в Петербурзі окремим виданням вийшла його поема «Гамалія».
3. Життя і творчість перед засланням (1843-1847 рр.)
Минуло чотирнадцять років з часу, коли Шевченко виїхав з України. 19 травня 1843 року Шевченко разом з Гребінкою повертається на Батьківщину. Поїздки Україною, їх було декілька (1843, 1845 і 1846 рр.), мали свій видбиток в подальшій творчості поета.
Він відвідував рідні місця, садиби місцевих поміщиків (В. Рєпніна, В. Закревського), які цікавилися культурою та сприяли її розвитку в Україні. Зупинявся в Качанівці у тодішнього її власника Г. Тарновського, в якого часто й подовгу гостював у 40-х роках і з яким деякий час листувався. Після смерті Тарновського було знайдено тільки два його листи; в одному з них повідомляється про надіслання до Качанівки картини Шевченка «Катерина».
Будучи у Києві, Шевченко познайомився з багатьма провідними українськими інтелектуалами: М. Максимовичем, П. Кулішем, М. Костомаровим та ін. П. Куліш допомагає йому отримати тимчасову посаду члена Київської археографічної комісії. У 1845-1846 рр., виконуючи завдання комісії, він їздив по Україні (Київщині, Полтавщині, Поділлю), збирав етнографічні матеріали, історичні документи, замальовував архітектурні та археологічні пам'ятки (ці замальовки стали основою художньої серії «Живописна Україна»).
Особливо тонко сприймав він чудову українську природу. Колоритні пейзажі рідної землі — «садок вишневий коло хати», могутній сивий Дніпро, широкі степи з почорнілими на них могилами, вітри, що пахнуть чебрецем і м'ятою, нескінченні горизонти — все це знав і любив Шевченко, все це з часом ожило в його поезії.
Важкі картини національного і соціального гніту, які він побачив в Україні, пробудили гострий протест поета проти російського панування та кріпацтва. Саме тому національно-визвольними мотивами пронизана його поезія, що ввійшла до збірки «Три літа», зокрема поеми «Сон» (1844), «Єретик» (1845), «Кавказ» (1845). У поемі «Сон» зображена картина страхітливої експлуатації селянства, вона пронизана ненавистю до поміщиків, царизму. У «Кавказі» Шевченко показав криваву епопею завоювання російським царизмом своїх колоній, перетворення Росії в «тюрму народів». Ця поема, яку таємно розповсюджували у великій кількості рукописних екземплярів, вперше була надрукована лише у 1859 р. в Лейпцігу у збірці «Нові твори Пушкіна і Шевченка».
Період «Трьох років» (1843-1845 рр.) став переломним у творчості Шевченка, який став загальновизнаним лідером національного відродження. У творах цього періоду митець сходить до рівня соціального пророка.
Погляди Шевченка на проблеми національного життя України спричинили його зближення навесні 1846 р. з членами Кирило-Мефодіївського товариства. Привертали увагу й опозиційні настрої членів суспільства щодо кріпосницько-самодержавного ладу. Разом з М. Гулаком, Шевченко належав до його революційного кола.
Наприкінці березня 1847 р. почались арешти членів Кирило-Мефодіївського товариства. Шевченка заарештували 5 квітня 1847 року на дніпровській переправі, коли він повертався до Києва. Жандармам вдалося встановити зв'язок поета з тільки що розгромленим братством. Всі твори були конфісковані, а його відправили до Петербурга, де тримали в казематі «Третього відділення».
4. Життя і творчість під час заслання (1847-1857 рр.)
6 квітня 1847 року Шевченка було відправлено під конвоєм до Петербурга і ув'язнено. На допитах Шевченко поводився мужньо. Про твердість духу поета свідчить і той факт, що перебуваючи в ув'язненні він не переставав писати і малювати. Під час слідства, яке тривало півтора місяця, Шевченко написав тринадцять віршів («Ой одна я, одна ...», «За байраком байрак ...», «Мені однаково ...», «Ой три дороги широкі ... » та ін.). Поет, у якого під час обшуку знайшли альбом «Три літа», трактувався жандармами як найнебезпечніший політичний злочинець. З усіх членів організації він був підданий найсуворішому покаранню. За «твір віршів на малоросійській мові найобурливішого змісту», що відобразилося, зокрема, у пропаганді ідеї про можливість існування України як самостійної держави, 30 травня 1847 поет був засуджений до заслання рядовим солдатом в Окремий Оренбурзький корпус з особистою резолюцією Миколи I: «під найсуворіший нагляд із забороною писати й малювати».
Протягом заслання поет перебував в Оренбурзі (червень 1847 р., вересень 1849 — травень 1850 р.), Орській фортеці (червень 1847 — травень 1848 р.), Новопетровській фортеці (травень 1850 — літо 1857 р.). Був учасником Аральської експедиції (травень 1848 — вересень 1849 р.).
Для Шевченка почалося важке, безрадісне і безправне життя солдата. Довелося пройти через всі знущання. А особливо важко було терпіти заборону писати й малювати. Але воля поета була нездоланна: таємно, «ховаючись від начальства», продовжував малювати і писати вірші. Не припиняючи і в засланні боротися своїм полум'яним словом проти несправедливості, поет написав поему «Царі», повну ненависті до коронованих катів.
Завдяки підтримці окремих місцевих офіцерів періоди жорстокого режиму заслання чергувалися з певними послабленнями. Вражені інтелектом і художнім талантом Шевченка, вони дозволяли йому покидати казарму, а за це він навчав їх дітей і писав портрети членів сімей.
Під час заслання Шевченко познайомився і зблизився з іншими політичними в'язнями, зокрема учасниками польських національно-визвольних повстань Б. Залеським і З. Сераковським.
Українські та російські друзі робили все можливе, щоб полегшити тяжку долю поета, допомагаючи йому морально і матеріально. Незважаючи на клопотання у 1848-1849 р. перед владою, заборона «писати і малювати» так і не була знята. Та Шевченко продовжував таємно писати вірші, переховуючи написане за халявою чобота (звідси назва – «захалявні книжечки»; збереглося чотири, написані у 1847, 1848, 1849, 1850 рр.), і малювати. На засланні він створив багато віршів і поем («Княжна», 1847 р.; «Варнак», 1848 р.; «Марина», 1848 р.; «П. С.», 1848 р.), чудові зразки філософської, пейзажної і інтимної лірики.
Свою творчість Шевченко продовжив під час Аральської описової експедиції (1848-1849 рр.), до складу якої він офіційно увійшов як художник. У цей час ходив у цивільному одязі, жив на приватній квартирі. Але, за доносом одного з офіцерів про порушення царської заборони писати й малювати, 23 квітня 1850 року Шевченка знову було заарештовано і відправлено до Орської кріпостіі. Хоча перший період перебування Шевченка в Орській кріпості був надто тяжкий для нього, він ще якось зносив своє нещастя. Коли ж у травні 1850 р. його знову привезли туди під суворий нагляд і помістили у кріпості разом з арештантами, з якими він виконував усі призначені для них роботи, Шевченко у повній мірі пізнав становище арештанта. Про цей дуже важкий для нього час Шевченко не любив згадувати й говорити, і подробиці його життя за ті п'ять місяців, мабуть, нікому не відомі.
Восени того ж року Шевченка переводять до Новопетровської фортеці на безлюдний півострів Мангишлак, де поет і перебував протягом семи років. Друге заслання негативно позначилося на творчості поета. Свідченням цього є хоча б той факт, що за перші чотири роки заслання Шевченко написав більше ста ліричних творів, серед яких сім поем, а за наступні сім років заслання – один вірш.
Після смерті Миколи I (березень 1855 р.) на хвилі деякої лібералізації режиму група українських і російських інтелігентів за посередництвом сестри Олександра II княжни Марії Миколаївни виклопотала дозвіл на звільнення Т. Шевченка від військової служби (1 травня 1857 р.) та проживання в Петербурзі, однак під суворим наглядом поліції. Чекаючи дозволу на звільнення, Шевченко почав вести «Щоденник».
5. Життя і творчість останніх років (1857-1861 рр.)
2 серпня 1857 року Шевченко відбув з Новопетровського укріплення, одержавши дозвіл від коменданта Ускова їхати до Петербурга. Вже дорогою він почав малювати краєвиди і портрети. Прибувши до Нижнього Новгорода, довідався, що йому заборонено в'їзд до обох столиць. Та доброзичливий медик засвідчив хворобу Шевченка, що дало йому можливість прожити усю зиму у Нижньому Новгороді. За зиму 1857-1858 рр. Шевченко створив багато портретів, малюнків, редагував і переписував у «Більшу книжку» свої поезії періоду заслання, написав нові поетичні твори: «Неофіти», «Юродивий», триптих «Доля», «Муза», «Слава». Згодом, одержавши дозвіл на проживання в столиці, 8 березня поет залишив Нижній Новгород і через два дні прибув до Москви. Тут він зустрічається з друзями, знайомиться з діячами науки і культури.
27 березня Шевченко прибув до Петербурга і відразу поринув у місцеве суспільне та культурне життя. Знайомиться з М. Чернишевським.
Жив поет спочатку у свого близького товариша Михайла Лазаревського (з 1850 року — радник Петербурзького губернського правління), а потім в Академії мистецтв, у відведеній йому майстерні. Після заслання Шевченко, як художник, приділяє найбільшу увагу гравіруванню. В жанрі гравюри він став справжнім новатором у Росії.
Крім того, Тарас Григорович займається перекладом художніх творів. У 1856 році почали з'являтися в пресі переклади деяких його творів.
У грудні 1858 р. він домігся дозволу на зняття офіційної заборони щодо друку своїх творів. І вже на початку 1859 року виходить збірка «Новые стихотворения Пушкина и Шевченко», пізніше нове видання «Кобзаря» та двома накладами альманах «Хата» з дев'ятьма новими поезіями, об'єднаними під редакційною назвою «Кобзарський гостинець» (1860), друкується «Південноросійський буквар» (1861). Незважаючи на фізичне знесилення внаслідок заслання, поетичні сили Шевченка були невичерпні.
2 вересня 1860 р. Рада Академії мистецтв ухвалила надати Шевченкові звання академіка гравірування. У портретах, картинах, акварелях і малюнках в альбомах він правдиво відтворив істотні сторони дійсності, народного побуту.
Небайдуже ставився поет до поширення освіти серед народу. В 1861 році Шевченко видав підручник для недільних шкіл, назвавши його «Букварь южнорусский».
Навесні 1859 р. Т. Шевченко, відданий під нагляд поліції, отримав дозвіл виїхати в Україну. Він мав намір придбати землю і побудувати будинок. Влітку Тарас Григорович приїхав у рідну Кирилівку, де жили його брат і сестра, щоб побачитися з ними після довгої розлуки. За свідченням М. Максимовича, у якого Шевченко жив у червні 1859 р. в селі Прохорівка на Полтавщині, поет-революціонер «проводив час в полі і інших місцях; малював, розмовляв з селянами ...».
Тарас Шевченко був твердо переконаний у тому, що реформа, яка готувалася тоді і про яку багато говорили в суспільстві, нічого не дасть селянству. У своєму творі «Я не хворію» (1858) поет закликає не вірити цареві, не чекати від нього волі, а самим завоювати її зі зброєю в руках.
13 липня 1859 р. Т. Шевченка знову заарештували і посадили в Київську фортецю. Після допиту його зобов'язали негайно повернутися до Петербурга під нагляд жандармів.
У другій половині листопада 1859 р. його здоров'я різко погіршало. Наслідки ревматизма, набутого у засланні, все більше давали про себе знати. Напружена робота, погані умови життя і загальна невлаштованість побуту лише сприяли розвитку хвороби. Тарас Григорович з кожним днем слабшав. Зима тягнулася для нього надзвичайно довго. Здоров'я продовжувало різко погіршуватися, і до нового 1861 року він уже був прикутий до ліжка. У січні та лютому були, правда, короткі періоди полегшення, він відчував себе здатним працювати, гравірував, писав портрети. Скаржився на біль у грудях і сильну задишку. «От якби до весни дотягти», — говорив Тарас Григорович, — та на Україну ... Там, може, і стало б легше, там, може, ще хоч трошки подихав би ... А їхати треба: помру я тут неодмінно, якщо залишусь».
На початку 1861 року поет почував себе дедалі гірше. 13 січня він одержав від Білозерського два примірники першого номера журналу «Основа», де на перших десяти сторінках було вміщено його поезії під назвою «Кобзар». У рецензії «Современника» на цей номер журналу підкреслено першорядну роль Шевченка в українській літературі, світове значення його творчості. Сам поет, в своєму останньому вірші «Чи не покинуть нам, небого» висловив впевненість, що його творчість не потоне в річці забуття.
10 березня 1861 року о 5 годині 30 хвилин ранку помер Тарас Григорович Шевченко. Над домовиною Шевченка в Академії мистецтв було виголошено промови українською, російською та польською мовами. Поховали поета спочатку на Смоленському кладовищі в Петербурзі. Та друзі Шевченка зробили все для того, щоб виконати поетів заповіт і поховати його на Україні.
26 квітня 1861 року домовину з тілом поета поїздом перевезли до Москви, потім до Києва, а далі на пароплаві «Кременчуг» до Канева. Тут на Чернечій (тепер Тарасова) горі поета поховали. Над ним насипали високу могилу, що стала священним місцем не тільки для українського, а й інших народів світу.
Пам'ять про Тараса Григоровича Шевченка дорога не лише для українців, а й для кожного, хто здатен цінувати талановиту, по-справжньому особливу людину, від якої струменяться потоки світла. Його ім'я відоме в усьому світі: у багатьох країнах встановлено пам'ятники, його ім'я носять заклади культури, освіти, площі, вулиці. Твори Кобзаря перекладені майже 100 мовами світу.
Безсмертними та могутніми залишаються сила його таланту, проникливість і глибина його думки, мужність і ніжність лірики митця, гострота і пристрасність його слова, пісенність віршів, самовіддана любов до Батьківщини, свого народу.
Шевченко -Художник
«Він був сином мужика — і став володарем у царстві духа.
Він був кріпаком – і став велетнем у царстві людської культури».
І. Я. Франко
В історії художньої культури кожного народу є митці, імена яких овіяні особливою любов'ю і славою, як найдорожча національна святиня і гордість.
Таким митцем в Україні є Тарас Григорович Шевченко — великий народний поет і художник, що з найбільшою повнотою відбив у своєму генії багатогранне духовне багатство рідного народу, його вільнолюбність і силу, красу і мудрість, його поривання й думи. Кріпацький син, що могутністю свого генія і нелюдським напруженням сил піднявся до вершин духовної культури, Тарас Шевченко викликав подив і захоплення у своїх сучасників та шанувальників сьогодення багатим запасом знань у найрізноманітніших сферах, особливо в галузі естетичної культури, історії і теорії мистецтв.
Поезія та живопис у творчості Шевченка нерозривно пов'язані між собою. У живописі він був поетом, у поезії — живописцем. Малювання і поезія стали для нього життєвою потребою, вираженням творчої індивідуальності.
До теперішнього часу збереглися 240 поетичних творів і 1200 мистецьких робіт художника.
Видатний митець пробував себе у різноманітній техніці, навіть у скульптурі, а за успіхи у гравюрі йому було присвоєно звання академіка.
Щасливий ловець, 1856-1857. Папір, сепія. 21,6x21,6.
У 1947 році Академія наук Латвії передала малюнок Державному музею Т.Г.Шевченка (нині Національний музей Тараса Шевченка). Тарас Шевченко любив повторювати, що кого люблять діти, той вартий називатися людиною. І він дуже пишався тим, що його любили діти. На сепії зображено казахського хлопчика, що спить на березі Каспійського моря в одній з печер поблизу Новопетровського укріплення. Розкинувши руки, хлопчик лежить на кам'яних брилах. Зі смугастої торби випадає його улов. Дитяча безтурботність відчувається в позі хлопчика, в його спокійному, безжурному сні. На палиці перед входом у печеру, ніби доповнюючи щасливі хвилини хлопчика, радісно щебече пташка. Світлотіньові контрасти надають картині чіткості та виразності.
Серед товаришів
1851. Папір, сепія, білило. 26 х 19,3.
Жанровий малюнок, на якому Шевченко зобразив себе в юрті поруч з друзями-поляками під час походу в гори Каратау. Сам художник сидить за похідним столом з олівцем у руках. Його уважний погляд спрямований на натурника Людвіга Турно, який стоїть спиною до глядача і розглядає ескіз Шевченкового малюнка "Циган". Броніслав Залєський сидить на килимі; в одній руці у нього піала з чаєм, у другій — люлька. Біля нього лежить розгорнута книжка, на титулі якої видно дату виконання малюнка: "1851". Від споглядання цієї сцени віє щирістю і теплотою людських стосунків.
Малюнок цікавий поєднанням європейського (одяг, самовар, столик, баклажка, книжка, рушник, папір, олівець) і мусульманського (юрта, килим, люлька, піала, шабля) побуту.
Відзначаючи високу майстерність Шевченка-художника, про цей малюнок пізніше згадував Микита Савичев: "Малюнок зроблено сепією на кольоровому папері, бліки кинуто китайським білилом... Анатомія, рельєф — чудові! Цей малюнок одержав би в академії вищий бал, а знавець-любитель дав би за нього щедрі гроші".
Укріплення Іргизкала
1848-1850. Папір, акварель. 20 х 29,5.
Художник виконав малюнок під час перебування Аральської експедиції в укріпленні Іргизкала. Про це свідчить рапорт О. Бутакова командиру Окремого Оренбурзького корпусу 2-го лінійного батальйону. Про укріплення Т. Шевченко розповідає в повісті "Близнецы": "Никогда не забуду того грустного впечатления, какое произвел на меня вид зтого укрепления... Представьте себе на сером фоне кучку серых мазанок с камышовыми кровлями, обнесенную земляным валом... оно издали больше похоже на загоны или кошары, чем на жилище людей". На малюнку художник відтворив частину транспортного табору, що розташувався на правому березі річки Іргизу.
На підвищенні берега видніються будівлі укріплення. Як і в інших акварелях Шевченка, велике місце відведено зображенню неба.
Хлопчик розпалює грубку
1848-1849. Папір, сепія. 24,7 х 18,3.
Один з багатьох жанрових малюнків Шевченка з життя і побуту казахського народу.
Малюнок виконано під час зимівлі членів Аральської експедиції на острові Косарал.
В юрті — залізна пічка (її, мабуть, привезли з Оренбурга учасники експедиції), на ній - солдатський чайник. Двері грубки відкрито, і полум'я освітлює хлопчика, що сидить, підкладаючи у вогонь сухий очерет. Тіло його ледь прикрите, на голові старий тмак, що кидає тінь на обличчя, осяяне щирою, наївною усмішкою.
Шевченко подарував цей малюнок начальникові Аральської експедиції О. Бутакову. На звороті малюнка Шевченко записав: "Веневитинова и Кольцова, въ одном переплете", — прохання до Бутакова купити і прислати йому ці твори. Цікаво, що в щоденнику Бутакова є відповідний запис: "В Москве Тарасию простые синие очки с боковими стеклами и сочин[ения] Веневитинова и Кольцова".
Аскольдова могила
1846. Папір, сепія, акварель. 26 х 37.
Праворуч під зображенням напис: Рисовалъ Михаилъ Сажинъ. У квітні 1846 року, оселившись у Києві після повернення з Седнева, Шевченко, як згадує Олександр Чужбинський, "задумав змалювати усі визначні види Києва, внутрішній вигляд храмів і цікаві околиці". Мистецтвознавці справедливо заперечують авторство Сажина. За композицією, освітленням, манерою відтворення окремих деталей і зображення дерев це — малюнок Шевченка.
Вірогідно, що Аскольдова могила привернула увагу художника не лише як історично-архітектурна пам'ятка, а й як місце, овіяне переказами і легендами. Місцевість, відому ще з доби Київської Русі як Угорське урочище, а згодом — Хрести, кияни завжди вважали священною. У центрі композиції — кам'яна церква-ротонда з круглим периптером, зведена 1810 року архітектором Андрієм Меленським у стилі ампір. У підвалі храму була стародавня гробниця, де поховано князя Аскольда, якого, як і його брата Діра, підступно вбив у 882 році новгородський князь Олег. Навколо храму цвинтар-некрополь, де ховали київську аристократію. Заслуговує на увагу й те, що тут пізніше поховано відомого збирача української старовини, знайомого Тараса Шевченка і пристрасного поціновувача його спадщини Василя Тарновського. Колорит акварелі багатий відтінками, але спокійний. Особливо виразно передано як стан природи, так і настрій зображених персонажів. Завдяки тонким світлотіньовим нюансам Шевченко досяг значної експресивності в зображенні краєвиду.
На Орелі
1845. Папір, олівець. 16,7x24,3.
Ліворуч унизу олівцем авторський напис: 4. на Орели. Малюнок виконано у квітні—жовтні 1845 року на Полтавщині. Цей краєвид із зображенням села на передньому плані вражає тим, що простими засобами лінійної побудови, грою світла і тіні художник досягає надзвичайного ефекту в передачі простору.
Незважаючи на невеликий розмір, малюнок створює враження станкового.
У списку Честахівського малюнок зазначено під номером 88 з таким описом: "На Орели, якийсь завод коло високої гори, на горі стоїть чоловік, опершись на палицю, за горою хата і димок йде з димаря". Подорож по цій місцевості Шевченко згадує у повісті "Наймичка".
Видубицький монастир
1844. Папір, офорт. 17,1 х 24,2; 20,1 х 26,5; 36,1 х 41.
Ліворуч унизу авторські підпис і дата: Шевченко 1844 і назва: Видубецкій монастиръ у Кыеви, а праворуч назву повторено французькою мовою.
На офорті зображено найдавнішу будівлю Видубицького монастиря — Михайлівську церкву, зведену сином Ярослава Мудрого Всеволодом Ярославичем, відновлену в XVII ст. коштом митрополита Петра Могили. Походження назви монастиря пояснюється легендою про прийняття християнства киянами: коли у Дніпро із Старокиївської гори було скинуто головного бога язичників — дерев'яного Перуна, кияни бігли вздовж річки, просячи свого ідола випливти, "видибати". Саме біля того місця, де Перун виплив, і було побудовано монастир.
Перед глядачем відкривається простір вкритого купчастими хмарами неба, увінчана хрестом Михайлівська церква, прибережні кручі, дерева. Чіткий контраст світлотіні — від яскравих бліків освітлення крони одних дерев до повного затінення інших частин композиції, безмежна далечінь Дніпра, наявність жанрових мотивів свідчать про те, що Шевченко відтворив не просто архітектурну пам'ятку Київської Русі, а поетичний краєвид української природи.
Катерина
1842. Полотно, олія. 93 х 72,3.
Праворуч унизу чорною фарбою авторські дата і підпис: 1842. Т. Шевченко, а нижче написи повторено червоною фарбою. Картину створено на тему однойменної поеми "Катерина". Про створення картини та її сюжет художник повідомляв у листі до Григорія Тарновського від 25 січня 1843 року, де на третій сторінці зробив начерк композиції картини (25,5 х 20).
Ця композиція посідає особливе місце в мистецькій спадщині художника. Її глибинність і багатошаровість спричинюють часом протилежні оцінки і тлумачення. Академічна композиція, м'яке пастозне письмо з тонким класичним лесируванням не відповідають художнім методам і прийомам, притаманним українському народному живописові. У межах академічних прийомів Шевченко намагається створити жанрове полотно з умовно задумливим і водночас трагічним та беззахисним обличчям героїні, ретельно і жорстко виписаним одягом, академічно визначеними межами світла і тіні. І водночас художник зумів висловити сміливість і внутрішній протест проти академічного мистецтва, прагнення сказати про життя українців без умовностей. Вже ця робота дає змогу наголосити на метафоричності Шевченкової пластичної мови. Символи-архетипи тут, окрім візуального, мають ще й асоціативне навантаження. Тому зміст твору сприймається воднораз як часовий і понадчасовий, читається і на глибинному зрізі історично-національних та моральних імперативів.
Сліпа з дочкою. Автоілюстрація до поеми "Слепая"
1842. Папір, олівець, сепія. 21,5 х 17,8.
До графічного доробку Шевченка в галузі книжкової ілюстрації належить автоілюстрація до поеми "Слепая": при ледь окресленому загальному тлі, основну увагу зосереджено на обличчях та позах. У роки навчання в Академії Шевченко починав активно працювати в книжковій графіці. У цей період він виконав ряд ілюстрацій до творів Г. Квітки-Основ'яненка, М. Гоголя, М. Надєждіна, В. Шекспіра, О. Пушкіна.
Ретельно виконаний малюнок є ніби поетичним прологом і відповідає таким словам поеми:
Как у кладбища, у ворот
Сидит скорбящая слепая
И псальму грустную поет.
Она поёт, а молодая
Дочь несчастливицы моей
Головкой смуглою прильнула
К коленям матери своей,
Тоски не ведая, заснула
Сном непорочной простоты.
Циганка-ворожка
1841. Папір, акварель. 26,5x20,7.
Праворуч унизу аквареллю авторські дата і підпис: 1841. Шевченко. 26 вересня 1841 року Рада Академії мистецтв утретє нагородила срібною медаллю другого ступеня «За успехи в художестве, доказанные представленными работами по живописи исторической и портретной" Тараса Шевченка за картину, изображающую цыганку...» В 1841 році цей твір експонувався на академічній виставці у Петербурзі, про що згадує в листі до Шевченка Г. Ф. Квітка-Основ'яненко: "...читав у "Литературной газете", що ваша дівчина, що через тин ворожила у циганки, продалась, та й зрадувався, бо я так і надіявся" (22 листопада 1841 року). Картину придбав з виставки тодішній комендант Петропавловської фортеці Г. М. Скобелєв.
Цей перший жанровий твір, побудований на оригінальному сюжеті, за характером композиційного вирішення та колоритом має ознаки "брюлловського стилю".
І в сюжеті, і в трактуванні образів є чимало умовного. Сцена ворожіння відбувається на тлі романтичної обстановки. Молода дівчина в українському вбранні простягла руку циганці і, відвернувшись від неї, насторожено слухає слова ворожіння. На спині у ворожки напівголе дитинча, біля дівчини стоїть собака. Пози персонажів підкреслено театралізовані й дещо статичні.
Знахар. Ілюстрація до однойменного твору Г. Ф. Квітки - Основ'яненка
1841. Папір, олівець, туш, перо. 21,4 х 15,9.
Ліворуч унизу чорнилом авторський підпис: Т. Шевченко.
Цей малюнок Шевченко виконав на прохання самого Г. Ф. Квітки-Основ'яненка, який, побачивши зарисовки Шевченка на одному з листів до нього, писав: "Олександр Павлович Башуцький друкує дуже мудру книжку. Там будуть усякі народи: і школярі, і купці, і ковалі, і усякі. Я зписав нашого знахаря. І як треба до нього картинки, то я ваших вирізав та й послав йому, бо на виду він настояще так дивиться, як треба знахарю, що обдурює народ і мошеннича; та й вона дивиться на нього теж лукаво. Припадають вони обидва до моєї казки, тільки не знаю, щоб хто йому обділав як треба їх по-нашому, так я й указав на вас і прохав його сеє письмо відіслати до вас..." (22 березня 1841 року). У роки навчання в Академії мистецтв Шевченко починає активно працювати в книжковій графіці. В цей період він виконав ряд ілюстрацій. Особливо вдалим є малюнок "Знахар", де зображено літнього селянина в характерному одязі (свита, шаровари, чоботи, смушева шапка), який поважно крокує вулицею села з палицею в руках. Постать знахаря подано на тлі типових для українського села деталей (сплетений з верболозу тин, крислате дерево, хата під солом'яною стріхою). З-за тину з цікавістю виглядають діти. За малюнком "Знахар" відомий на той час у Петербурзі гравер О. Неттельгорст вирізав гравюру, яку й було надруковано як ілюстрацію до твору Квітки-Основ'яненка.
Селянська родина
1843. Полотно, олія. 60 х 72,5.
На картині під час реставрації 1928 року виявлено праворуч унизу залишки авторського підпису: Шевч.
Художник написав картину під час першої подорожі на Україну. В цьому реалістичному, далекому від академічних канонів полотні Шевченко відтворив родинну сцену біля хати: молоде подружжя втішається першими кроками своєї дитини. Сніп сонячного проміння падає на стіну хати, на обличчя, увиразнює білий одяг чоловіка і сорочку жінки, відбивається рефлексами на голові дитини, на дідові, що гріється на призьбі. Світло є виразником змісту. За його допомогою художник виділяє головних персонажів, моделює складки одягу, особливо сорочку чоловіка, відтворює простір та повітря, яким наче напоєно картину. Контрастом до променистих теплих тонів звучать затінення — де напіввиразні й м'які, а де глибші й темніші.
У композиції полотна, у трактуванні образів відчувається відгомін традиційного сюжету "Свята родина", до якого часто зверталися Шевченкові сучасники.
Домінують на картині теплі вохристо-червоні відтінки. Вирізняється градація коричневого кольору — від майже чорного (тінь за спиною чоловіка) до ледь означеного коричневого (плахта жінки). Білим кольором з ніжним золотавим відтінком змальовано найяскравіші місця (сорочку, стіну хати). Підставою для датування картини є ескізи та етюди, виконані 1843 року. В "Киевской старине" за 1893 рік подано детальний опис картини, а також згадуються її імениті власники — С. С. Гулак-Артемовський, М. М. Лазаревський, Ф. М. Лазаревський
Комментариев нет:
Отправить комментарий